дівчинка без маски
Відчуваю, що саме ця публікація викличе купу нарікань з боку моїх знайомих. Але що поробиш- не всім же маю подобатися, хоча і дуже хочу). Тож теперішня моя публікація буде у формі казочки: хто себе впізнає , прошу не засмучуватися- це означатиме, що таки правдоньку про вас написала.
Так ось. Якось, в невідомо яку годину та невідомо в якій країні жили собі люди. Були ті люди особливі. Хижі. Одне одного не любили, хоча й прикидалися шанобливими, раділи чужим нещастям, хоча і прикидалися чуйними. Коли треба, діставали зі своїх шухлядок масочки ( різні- на будь-яку нагоду та будь-яку погоду) і тим жили...
Жила тоді і дівчинка одна( тільки не думайте, що то я СЕБЕ зараз змалюю). Так от, жила собі дівчинка, у котрої жодної маски не було( чи то батьки її свого часу недогледіли, та не купили, чи то навмисно залишили тую бідолагу без маски- прихисту)..
Одного дня, який чомусь мають звичку називати " прекрасним", пішла дівчинка на галявину, куди її заздалегідь запросили і старі і малі... Прийшла вона вся хвора і невесела. Традиційно всі стали цікавитися, мовляв, що ж тебе, дорогенька, так непокоїть, як наважився той вірус напасти на таку ніжну-незахищену... Розуміла дівчинка, що особливо ніхто не морочиться про її здоров,я , але таки розповіла, чому сумна така.
Всі присутні так активно кивали головами, ну, своє співчуття таким чином висловлюючи, що дівчинка на хвильку і повірила їм...( от же справді, театрально вміє наш народ співчувати!).
Дівчинка сиділа собі осторонь, спостерігала за громадою. Підходили нові люди, віталися, знайомилися, запитували "як ся?", а дівчинка усе одно відчувала себе тут зайвою і чужою.
І думала дівчинка про те, що ось колись їй все ж таки пощастить, буде менше хворіти, зустріне тих, хто зрозуміє, вислухає , схвалить, і насправді порадіє за те, що вона таки чогось варта у цьому житті...
День той " прекрасний" таким довгим їй здався, що вона навіть подумала, що то її останній день в житті. А що ми хочемо зробити в останній свій день, як ми його собі уявляємо? Багатим на вчинки благородні, на зустрічі, що оссяюють, на фісташкове морозиво, яким можна поділитися з коханою людиною, чи на теплий дощ, і ти босоніж, а поряд кружляють діти твої...
Одним словом, замріяна та дівчинка була "до нєпрєлічія")).
Можете собі уявити, як би закінчився той день.. Але ж ні, він ще й досі триває- для когось прекрасний, а для когось-тортурний( якщо є таке слово взагалі). Люди все підходять та підходять, висловлюються щодо твого вбрання, інтелекту, запитують, що кладеш у борщ та в якій посідовності... Потім розвертаються та йдуть. Натомість приходять інші.... І все повторюється. Єдине, що залишається з дівчинкою вже стільки років: чому мама з татом не купили їй жодної маски, хоча і гроші були....