непомітні цінності

Розкажу про те, що вважаю родинним затишком і відчуттям того, що зветься " ми разом не одинокі". 

Дитинство моє було пречудове: ми завжди сідали за стіл всі гуртом, і навіть якщо хтось з нас щось і " перехопив"по дорозі зі школи чи роботи, ми завжди сідали обідати- вечеряти всі разом: мама-тато-брат і я. Якось це не обговорювалося- всі знали, це обов,язково так має бути. Тому що так було завжди. 

Ще тоді мені сподобалася ідея мати великий обідній стіл, щоб усі помістилися за ним, і щоб без кутів). Так тепліше). 

Згодом вже я сама обирала для свого власного дому обідній стіл. Пам,ятаю, свекруху взяла, щоб консультувала( ну, так би мовити, потішити її хотіла- я то для себе давно вирішила, який стіл купуватиму, хе-хе). Ось прийшли ми до меблевого, вона одразу кинулася до такого квадратного, темного. Я відразу уявила на ньому кумачову оксамитову скатертину і себе у піонерській краватці)). Ні, спочатку так побачила свою свекруху, а потім і себе). У нас точнісінький стіл стояв у школі в піонерській кімнаті.. А, ще згадала, що у піонери мене не хотіли приймати, тому що була онукою священника( то у мене, напевно, таки якийсь комплекс зі школи зоставсь, що все це пам,ятаю, і від того боляче на душі). Але повернімося до меблевого салону. Моя свекруха аж лягла на той стіл , мовляв усім цим своім виглядом красномовним " Лесю, бери цей, не прогадаєш!" Я відразу сказала своє тверде " ні". Вона черговий раз образилася: " Це тому ти не хочеш брати, що його тобі раджу Я!" Ну не в тому річ! Але вона вже до вечора ходила ображена( такий вже у неї характер). Просто я хотіла світлий і без кутів! І великий щоб був! А мені казалося: навіщо великий?! До тебе що, делегації ходять? ..

Ну як мені кому довести, що мені потрібно щоб простір, щоб усі, щоб усім затишно, щоб без штовханини, і щоб засиджувалися надовго! І щоб пісні, і щоб знову чаювання, і щоб знову пісні, от як колись було.... А було весело! І залишилось цінністю на все життя!

Я таки купила великий світлий і без кутів! Свекруха довго ходили зі сціпленими зубами, але згодом стіл той " прийняли")), ще переказувала " це ми разом вибирали!")).

Наче незначне щось, несуттєве, непомітне, але залишається у пам,яті, ну, така вже я. І я це вважаю непомітною родинною цінністю- простий стіл, за яким збирається родина. І зізнаюся- навіть коли хтось на кого ображений, і не хоче, я все одно примушу сісти за стіл. І я його магічним відчуваю- одразу ті "кути", що нас розз,єднували, стають гладенькими! Йдуть люди, що сиділи за тим столом, йдуть назавжди, але цінним залишається спогад про те, що таки встигли ми всі гуртом..

Ще одне, можливо для когось несуттєве, але для мене цінне на все моє життя , залишається наявність піжами у дитини!
Коли ми з братом були малі, нам мама пошила цікаві валізки і вклала туди по піжамці, і подарувала. Пам,ятаю свою фланелеву- кофтинка та штанці, у квіточки). У мене навіть фото залишилося. У піжамі, уявіть собі). Любила цей ритуал- коли вже час " у люлю", ми переодягалися у піжами.... Такі вечірні миті були дорожчими за усе інше : мама тихенько вкриває, читаємо молитву на ніч, і засинаємо..
Відчуття щастя від сонного дитяти до мене прийшло згодом, коли сама стала мамою. Я підготувалася: у моїх дітей є піжами. До того ж, їх ніхто не примушує надівати це кумедне вбраннячко, просто їм подобається. Мені здається, що вони це запам,ятають... Тому що це затишок. Тому що це любов. А коли сонні виходять зі своєї кімнати, такі пом,ятенькі, такі пахучі... Невже так можна в колготах?)))

Ще у мене були капці. Завжди. Коли була мала. Це зараз вони у мене є, але вже просто під ліжком, і тільки взимку. Раніше ж були на ногах завжди. І коли їх не було, завжди було питання від батьків:" а де капці?")
Коли у мене ще не було дітей, я мріяла, що у мене буде такий устрій, який колись був в моєму дитинстві-обов,язковий обідній стіл, піжама і капці. І перед тим, як мав народитися мій син, я поїхала і купила капці- десь приблизно на дворічного малюка. Поставила акуратно під ліжечко дитяче, милувалася. А наступного дня народився мій СИН! Так ці капці простояли під ліжком майже 2 роки, а потім я урочисто узула  сина!)
Зараз він вже дорослий, і, ясна річ, вже не такий слухняний. Але капці у нього є. Для зими. Але таки є. Під ліжком).

Ось такі непомітні речі роблять мій дім домашнім. Ну як тут не розказати про те щастя, яке ми відчуваємо від того, що усі гуртом за " безкутним" столом, що піжама- гарант солодкого сну, а капці.... ну нехай хоч під ліжком, але ж ми знаємо, що вони у нас є!)