Скло

Дивлюся у вікно- бачу вас: маленьких, великих, усміхнених, похмурих. Ви різні, у кожного своє. Я вивчаю вас, і вас, і Вас, і тебе, і його... Усіх ВАС!
 Мені зовсім не самотньо. Я – з усіма ВАМИ. Перебуваю  у захваті від того, що таки вмію слухати, чУти, відчувати, сперечатися, радіти, мріяти... Щастя, напевно, це ось це- зараз писати про те, що дійсно відчуваєш. До всіх. До кожного.
 Ви не просто проходите крізь моє життя. Ви теж в ньому живете, хоча і самі іноді того не усвідомлюєте..

І настає день, і настає час, коли я про це думаю. І знову визираю із вікна. Ви різні, у кожного своє. Але й однакові ви- у всіх одне  те ж саме: мрії, сподівання, зітхання, страждання, поривання, хвилювання, натхнення, і всі ті -ння, про які теж можете мені повідати...

Дивлюся в дзеркало- бачу себе: таку, якою мене хочете бачити ВИ, і таку, якою себе уявляю я. Вивчаю себе, от вже вивчаю тільки себе.. Хоча..... Такою, ось такою, як є у дзеркалі, зробили, і робите мене ВИ. Іноді неслухняною. Іноді злюкою. Іноді скаженою. Іноді ... А іноді я там, у дзеркалі, таки справжня: без фарби, але зі щирими очима.. І та, що посміхається. І та, котрій все ще 18, а не.... Так, саме та, із тим відчуттям, що і у 18-25-30, і надалі така сама.

Чи хочу я чогось більшого? Так, хто ж не хоче! Чи прагну я чогось кращого? Авжеж, це норма. Чи одержую я те, до чого йду? Не завжди. Але ступаю тихо, майже крадькома. А потім знову, неначе збоку, дивлюся у дзеркало...

 Там я сама. Там скло. Але там є трішки срібла- у тому склі. 

У вікно визираю. Там срібла нема. Але там ВИ, І Я ВАМ РАДА.

ПРОСТІТЬ МЕНІ, А Я ВАМ ВЖЕ ДАВНО ПРОСТИЛА)